Музей Островського - не для бізнесу!
ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ музей Миколи Островського в Шепетівці був меккою не тільки для молоді України Радянського Союзу, а й для зарубіжної. Щороку, особливо у дні народження Миколи Олексійовича та Ленінського комсомолу, сюди з'їжджалися численні делегації. То була школа патріотизму, школа мужності Островського - комуніста-борця і героїв його творів. Тут гартувалася сталь поколінь корчагінців.
ТА, як мовиться, не ті часи, не ті обряди. Після розвалу СРСР настала епоха бізнесу, епоха деградації молоді, зганьблення радянського патріотизму і зганьблення святого імені легендарного Миколи Острівського. Ленінський комсомол і Павка Корчагін висміяні. Линяючі комсомольські лідери типу Томенка, Тігіпка, Матвійєнка пішли - хто в політику, хто в злодійський бізнес, хоча то одне і теж. А музей Миколи Островського відданий бізнесу.
ДЕЩО з історії музею. Він був відкритий 22 грудня 1946 року у тісному приміщенні, в експозиції було лише декілька фотознімків. До музею прилучилися шанувальники Островського - друзі, соратники збирали експонати в Шепетівці, Боярці, Сочі, Москві. Назбирали стільки, що в музейній кімнаті не вміщалися. В 1969-му році комсомольці Шепетівки звернулися до молоді створити спеціальний фонд для спорудження нового приміщення музею. Пропозиція була сприйнята молоддю всього Союзу. Через рік, в день 70-річчя від дня народження Миколи Олексійовича шепетівські комсомольці заклали перший камінь на місці майбутнього музею.
То була ударна комсомольська будова, її споруджували молоді робітники, студенти, військовослужбовці. На будові проводили свій “третій семестр” студентські будівельні загони. Кожен працюючий молодий шепетівський робітник відпрацював на своєму виробництві десять робочих днів в рахунок будівництва музею. Були задіяні всі підприємства Шепетівки, Хмельницького та інших міст області. Будівельні та оздоблювальні матеріали постачали зі всієї України. І через п'ять років, 16 травня 1979-го, музей відкрив двері для відвідувачів. І вже в перші місяці роботи музей відвідали понад сто тисяч молоді з різних країн світу.
Слава музею Миколи Островського перейшла межі Шепетівки, України і Союзу. За рішенням ЮНЕСКО його було занесено до міжнародного каталогу музеїв світу, він безкоштовно рекламувався серед 41-ї тисячі музеїв 149 країн світу. До 1994 року приміщення музею утримувалися на кошти ЛКСМУ та Подільської спілки молоді, а в серпні того року за рішенням Хмельницької обласної ради його передано в комунальну власність, у 1996 році до нього приєднано краєзнавчий музей, перевели на самообслуговування і він став заробляти на прожиття, а на літературно-меморіальному музеї Островського, як центрі патріотичного виховання молоді поставили крапку. Як зізнається нинішній директор музею Тетяна Грищук, “...в нинішніх умовах музейникам доводиться думати, як залучити дітей до музею, як заробити копійчину”.
ЩОЖ тут тепер? У літню пору в садку за музеєм проводяться купальскі дійства “Ой на Івана на Купала”. В експозиціях - різні кустарні знаряддя праці, гончарні вироби. Відновлено обряд “Весілля свічки”, влаштовуються дійства на Андрія, веселі ворожіння, “Колядки зі старої шухлядки”, театралізовані дійства на Масляну. Діти співають гаївки, веснянки, колядки. Про Миколу Островського - патріота, комсомольця, більшовика мова не ведеться. На третій поверх, як тут колись казали, в серце музею - експозиційний зал - школу мужності - дітей не водять, бо в буржуазній Україні потрібні не патріоти, не борці за правду і справедливість, а німі раби.
А як лукавці переосмислюють самого Ми-колу Островського, як упихають його в образ “раба тоталітарного комуністичного режиму”! В 2009 році виданий путівник по музею, його вступним словом відкриває кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України Михайло Логвиненко. Його вступне в стилі антикомуністичної істерії, яка простежується з першого речення: “Рухнули стіни тоталітарного режиму...” Світ в “демократичній” Україні його очима “бачиться по-новому”, у переписаній історії під націоналістичну ідею тягнибоків. “Художні цінності переглядаються, переосмислюються в умовах вільної розкутої думки”. Автору “вступного” прикро “за спроби деяких політиків, істориків на хвилях емоційної ейфорії, мітингової стихії викреслити з пам'яті народної суттєві сторінки літератури...”, що, до речі робить сам.
А який у нього сам Микола Островський? “Він, як ніхто інший, зазнав стільки фізичних і моральних страждань... і всі муки дісталися йому від казарменого соціалізму... Партапаратчики подбали про те, щоб історію його трагедії “підняти” до рівня легенд і тим самим виховувати у молоді почуття альтруїзму, рабської жертовності в “класовій боротьбі за владу”.
З яких джерел Логвиненку відомо, що Микола Островський “не раз перемагав той жагучий дух мужності, нескорене бажання до кінця віддати полум`я свого серця людям, народу, а не “верхам” І не тому що він був комуністом, як пояснювали критики. Бо комуністами не народжуються - ними стають”. Принагідно скажемо, що й фальсифікаторами не народжуються - ними стають.
І ще. “Зараз, коли відкриті двері в сховані від ока читача архівні спец-схрони в усі заборонені матеріали музеїв Островського, (які ж? - П.Махнюк) можна об'єктивно судити про події, які відбувалися за життя письменника, зазирнути в таємниці редагування книги, паразитування на його творчості цілої армії критиків островськознавців, які допомагали створювати міфи та звичайні кон`юктурні спекуляції на його імені. А сьогодні перефарбувались, відсторонились від нього”.
Перефарбувався сам Логвиненко і перефарбував Островського. Звідки йому відомо, що “в Островському жило, чого і сам не підозрював, внутрішнє протиборство духовному рабу”? Бачите, сам Островський не підозрював в собі “духовного раба”, а Логвиненко побачив.
ТО ХТО Ж паразитував на творчості Миколи Островського? Хто допомагав “створювати міфи та кон’юнктурні спекуляції навколо його імені”? Загляньмо у довідник “Письменники Радянської України 1917-1987 рік”. На сторінці 364 дізнаємося, що Михайло Логвиненко автор книжок: “Микола Островський - борець за мир”, (1952), “Микола Островський - художник слова” (1955), “Публіцистика Миколи Островського” (1959).
Про що ж писав Логвиненко в 50-х роках? Звичайно ж, не про Миколу Островського, як “духовного раба”, який терпів приниження з боку власть імущих, про муки, які дісталися йому поза його свідомістю від “казарменного соціалізму”. В Хмельницькій обласній бібліотеці, яка носить ім'я Миколи Островського, вдалося знайти лише одну з названих - “Микола Островський - художник слова”. Тут М.Островський - більшовик, вірний син Комуністичної партії.
Цитуючи афоризми Островського, Логвиненко зауважує, що “Ці натхненні слова належать славному синові Комуністичної партії і комсомолу, письменни-кубійцю”. У путівнику письменник пише про Островського як про “раба казарменного соціалізму”, а тут наводить слова самого Миколи Олексійовича про те, що “партія з нього, малописьменного робітничого хлопця, виховала радянського письменника”. В книзі наведені слова французького письменника Луї Арагона, який назвав М. Островського “наймужнішим з мужніх борців за ідеали комунізму”. Цитуємо далі: “У мудрих рішеннях і вказівках Комуністичної партії з питань літератури особлива увага звертається на піднесенні ідейного рівня і художності творів”.
Далі нема потреби цитувати і коментувати, бо мало не на кожній сторінці Микола Островський - боєць, патріот, більшовик. До тих, хто переосмислив Островського, підключився професор, заслужений лісівник України Павло Вакулюк. Той свій розлогий фальсифікат озаглавив “Міфи про Островського-Корчагіна”. Він заперечує реальні факти. За ним - Боярська вузькоколійка є витвором більшовицької ідеології і не підтверджується документально, що Островський був у Боярці якийсь день-два, а написане про Боярку в романі “Як гартувалася сталь” - романтична брехня. Більшовицький міф про Павку Корчагіна “не має права на існування”.
Цей пасквілянт сумнівається в автобіографії М.Островського, стверджує, що її написав хтось інший, а роман “Як гартувалася сталь” за нього написав начебто Максим Горький , бо “цей письменник (Островський) був неграмотний, не знав, як слід, ні української, ні російської мов”. А тим часом у Московському літературному архіві зберігаються рукописи Островського, де літери на літери находять, бо писав він під трафарет, будучи незрячим. Як тут не згадати слова з байки Крилова: “Беда, коль пироги печет сапожник...” Знаєшся в лісництві, то не лізь в літературу.
Фальсифікації цього професора, як і інших наклепників, які “переосмислили історію” та міфи про Островського-письменника, патріота, більшовика, як ракові пухлини пустили метастази. Бо Микола Островський - то легенда, то кип'яча пролетарська кров, ідеал радянського патріотизму. На його характері, на його творчості, на його безсмерті вчилися покоління патріотів. Його афоризм “найпрекрасніше для людини - усім створеним служити людям і тоді, коли ти перестанеш існувати”. Він це ствердив своїм коротким, але великим життям. Він живе у своїх творах “Як гартувалася сталь” і “Народжені бурею”. Ці твори в Україні перевидавалися 34 рази загальним тиражем понад один мільйон примірників. Його ім`я, його твори у Великій Вітчизняній війні боролися на всіх фронтах. В музеях його роман “Як гартувалася сталь” прострілений ворожими кулями, як серце радянського воїна. Перший фільм за романом “Як гартувалася сталь” знятий в Ашхабаді, куди була евакуйована кіностудія з окупованої України. Цей фільм пішов на фронт, як патріот. Другий - “Павло Корчагін” - 1972 році , знято шестисерійний телефільм, а в 1999-му на Київській кіностудії ім. Довженка китайські кінематографісти зняли 20-серійний фільм “Як гартувалася сталь”.
Нащадки повинні завдячувати Миколі Островському за подвиги і за науку боротися за Батьківщину, за народовладдя і соціальну справедливість. Його афоризми стали смислом життя мільйонів, в тяжких муках немічні, паралізовані рівнялися на нього щоб вижити. Ми, нащадки Миколи Островського, зобов’язані захистити світле ім'я патріота від наклепів та фальсифікацій, глуму над ним, псевдовчений і “переосмислювач” нашої історії, зберегти М.Островського для прийдешніх поколінь, повернути його книги в шкільні програми і підручники, вберегти його музеї від бізнесу і всяких гульбищ, повернути їм статус вихователів підростающих поколінь. Думається, що до цього повинен підключитися Центральний Комітет ЛКСМУ, місцеві партійні і комсомольські організації. Мабуть, назріла потреба відновити республіканську премію імені Миколи Островського, присвячуючи її молодим патріотам - борцям за долю трудової людини.
Пам'ять про Миколу Островського - борця і патріота, полум'яного більшовика не підлягає забуттю.
ТА, як мовиться, не ті часи, не ті обряди. Після розвалу СРСР настала епоха бізнесу, епоха деградації молоді, зганьблення радянського патріотизму і зганьблення святого імені легендарного Миколи Острівського. Ленінський комсомол і Павка Корчагін висміяні. Линяючі комсомольські лідери типу Томенка, Тігіпка, Матвійєнка пішли - хто в політику, хто в злодійський бізнес, хоча то одне і теж. А музей Миколи Островського відданий бізнесу.
ДЕЩО з історії музею. Він був відкритий 22 грудня 1946 року у тісному приміщенні, в експозиції було лише декілька фотознімків. До музею прилучилися шанувальники Островського - друзі, соратники збирали експонати в Шепетівці, Боярці, Сочі, Москві. Назбирали стільки, що в музейній кімнаті не вміщалися. В 1969-му році комсомольці Шепетівки звернулися до молоді створити спеціальний фонд для спорудження нового приміщення музею. Пропозиція була сприйнята молоддю всього Союзу. Через рік, в день 70-річчя від дня народження Миколи Олексійовича шепетівські комсомольці заклали перший камінь на місці майбутнього музею.
То була ударна комсомольська будова, її споруджували молоді робітники, студенти, військовослужбовці. На будові проводили свій “третій семестр” студентські будівельні загони. Кожен працюючий молодий шепетівський робітник відпрацював на своєму виробництві десять робочих днів в рахунок будівництва музею. Були задіяні всі підприємства Шепетівки, Хмельницького та інших міст області. Будівельні та оздоблювальні матеріали постачали зі всієї України. І через п'ять років, 16 травня 1979-го, музей відкрив двері для відвідувачів. І вже в перші місяці роботи музей відвідали понад сто тисяч молоді з різних країн світу.
Слава музею Миколи Островського перейшла межі Шепетівки, України і Союзу. За рішенням ЮНЕСКО його було занесено до міжнародного каталогу музеїв світу, він безкоштовно рекламувався серед 41-ї тисячі музеїв 149 країн світу. До 1994 року приміщення музею утримувалися на кошти ЛКСМУ та Подільської спілки молоді, а в серпні того року за рішенням Хмельницької обласної ради його передано в комунальну власність, у 1996 році до нього приєднано краєзнавчий музей, перевели на самообслуговування і він став заробляти на прожиття, а на літературно-меморіальному музеї Островського, як центрі патріотичного виховання молоді поставили крапку. Як зізнається нинішній директор музею Тетяна Грищук, “...в нинішніх умовах музейникам доводиться думати, як залучити дітей до музею, як заробити копійчину”.
ЩОЖ тут тепер? У літню пору в садку за музеєм проводяться купальскі дійства “Ой на Івана на Купала”. В експозиціях - різні кустарні знаряддя праці, гончарні вироби. Відновлено обряд “Весілля свічки”, влаштовуються дійства на Андрія, веселі ворожіння, “Колядки зі старої шухлядки”, театралізовані дійства на Масляну. Діти співають гаївки, веснянки, колядки. Про Миколу Островського - патріота, комсомольця, більшовика мова не ведеться. На третій поверх, як тут колись казали, в серце музею - експозиційний зал - школу мужності - дітей не водять, бо в буржуазній Україні потрібні не патріоти, не борці за правду і справедливість, а німі раби.
А як лукавці переосмислюють самого Ми-колу Островського, як упихають його в образ “раба тоталітарного комуністичного режиму”! В 2009 році виданий путівник по музею, його вступним словом відкриває кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України Михайло Логвиненко. Його вступне в стилі антикомуністичної істерії, яка простежується з першого речення: “Рухнули стіни тоталітарного режиму...” Світ в “демократичній” Україні його очима “бачиться по-новому”, у переписаній історії під націоналістичну ідею тягнибоків. “Художні цінності переглядаються, переосмислюються в умовах вільної розкутої думки”. Автору “вступного” прикро “за спроби деяких політиків, істориків на хвилях емоційної ейфорії, мітингової стихії викреслити з пам'яті народної суттєві сторінки літератури...”, що, до речі робить сам.
А який у нього сам Микола Островський? “Він, як ніхто інший, зазнав стільки фізичних і моральних страждань... і всі муки дісталися йому від казарменого соціалізму... Партапаратчики подбали про те, щоб історію його трагедії “підняти” до рівня легенд і тим самим виховувати у молоді почуття альтруїзму, рабської жертовності в “класовій боротьбі за владу”.
З яких джерел Логвиненку відомо, що Микола Островський “не раз перемагав той жагучий дух мужності, нескорене бажання до кінця віддати полум`я свого серця людям, народу, а не “верхам” І не тому що він був комуністом, як пояснювали критики. Бо комуністами не народжуються - ними стають”. Принагідно скажемо, що й фальсифікаторами не народжуються - ними стають.
І ще. “Зараз, коли відкриті двері в сховані від ока читача архівні спец-схрони в усі заборонені матеріали музеїв Островського, (які ж? - П.Махнюк) можна об'єктивно судити про події, які відбувалися за життя письменника, зазирнути в таємниці редагування книги, паразитування на його творчості цілої армії критиків островськознавців, які допомагали створювати міфи та звичайні кон`юктурні спекуляції на його імені. А сьогодні перефарбувались, відсторонились від нього”.
Перефарбувався сам Логвиненко і перефарбував Островського. Звідки йому відомо, що “в Островському жило, чого і сам не підозрював, внутрішнє протиборство духовному рабу”? Бачите, сам Островський не підозрював в собі “духовного раба”, а Логвиненко побачив.
ТО ХТО Ж паразитував на творчості Миколи Островського? Хто допомагав “створювати міфи та кон’юнктурні спекуляції навколо його імені”? Загляньмо у довідник “Письменники Радянської України 1917-1987 рік”. На сторінці 364 дізнаємося, що Михайло Логвиненко автор книжок: “Микола Островський - борець за мир”, (1952), “Микола Островський - художник слова” (1955), “Публіцистика Миколи Островського” (1959).
Про що ж писав Логвиненко в 50-х роках? Звичайно ж, не про Миколу Островського, як “духовного раба”, який терпів приниження з боку власть імущих, про муки, які дісталися йому поза його свідомістю від “казарменного соціалізму”. В Хмельницькій обласній бібліотеці, яка носить ім'я Миколи Островського, вдалося знайти лише одну з названих - “Микола Островський - художник слова”. Тут М.Островський - більшовик, вірний син Комуністичної партії.
Цитуючи афоризми Островського, Логвиненко зауважує, що “Ці натхненні слова належать славному синові Комуністичної партії і комсомолу, письменни-кубійцю”. У путівнику письменник пише про Островського як про “раба казарменного соціалізму”, а тут наводить слова самого Миколи Олексійовича про те, що “партія з нього, малописьменного робітничого хлопця, виховала радянського письменника”. В книзі наведені слова французького письменника Луї Арагона, який назвав М. Островського “наймужнішим з мужніх борців за ідеали комунізму”. Цитуємо далі: “У мудрих рішеннях і вказівках Комуністичної партії з питань літератури особлива увага звертається на піднесенні ідейного рівня і художності творів”.
Далі нема потреби цитувати і коментувати, бо мало не на кожній сторінці Микола Островський - боєць, патріот, більшовик. До тих, хто переосмислив Островського, підключився професор, заслужений лісівник України Павло Вакулюк. Той свій розлогий фальсифікат озаглавив “Міфи про Островського-Корчагіна”. Він заперечує реальні факти. За ним - Боярська вузькоколійка є витвором більшовицької ідеології і не підтверджується документально, що Островський був у Боярці якийсь день-два, а написане про Боярку в романі “Як гартувалася сталь” - романтична брехня. Більшовицький міф про Павку Корчагіна “не має права на існування”.
Цей пасквілянт сумнівається в автобіографії М.Островського, стверджує, що її написав хтось інший, а роман “Як гартувалася сталь” за нього написав начебто Максим Горький , бо “цей письменник (Островський) був неграмотний, не знав, як слід, ні української, ні російської мов”. А тим часом у Московському літературному архіві зберігаються рукописи Островського, де літери на літери находять, бо писав він під трафарет, будучи незрячим. Як тут не згадати слова з байки Крилова: “Беда, коль пироги печет сапожник...” Знаєшся в лісництві, то не лізь в літературу.
Фальсифікації цього професора, як і інших наклепників, які “переосмислили історію” та міфи про Островського-письменника, патріота, більшовика, як ракові пухлини пустили метастази. Бо Микола Островський - то легенда, то кип'яча пролетарська кров, ідеал радянського патріотизму. На його характері, на його творчості, на його безсмерті вчилися покоління патріотів. Його афоризм “найпрекрасніше для людини - усім створеним служити людям і тоді, коли ти перестанеш існувати”. Він це ствердив своїм коротким, але великим життям. Він живе у своїх творах “Як гартувалася сталь” і “Народжені бурею”. Ці твори в Україні перевидавалися 34 рази загальним тиражем понад один мільйон примірників. Його ім`я, його твори у Великій Вітчизняній війні боролися на всіх фронтах. В музеях його роман “Як гартувалася сталь” прострілений ворожими кулями, як серце радянського воїна. Перший фільм за романом “Як гартувалася сталь” знятий в Ашхабаді, куди була евакуйована кіностудія з окупованої України. Цей фільм пішов на фронт, як патріот. Другий - “Павло Корчагін” - 1972 році , знято шестисерійний телефільм, а в 1999-му на Київській кіностудії ім. Довженка китайські кінематографісти зняли 20-серійний фільм “Як гартувалася сталь”.
Нащадки повинні завдячувати Миколі Островському за подвиги і за науку боротися за Батьківщину, за народовладдя і соціальну справедливість. Його афоризми стали смислом життя мільйонів, в тяжких муках немічні, паралізовані рівнялися на нього щоб вижити. Ми, нащадки Миколи Островського, зобов’язані захистити світле ім'я патріота від наклепів та фальсифікацій, глуму над ним, псевдовчений і “переосмислювач” нашої історії, зберегти М.Островського для прийдешніх поколінь, повернути його книги в шкільні програми і підручники, вберегти його музеї від бізнесу і всяких гульбищ, повернути їм статус вихователів підростающих поколінь. Думається, що до цього повинен підключитися Центральний Комітет ЛКСМУ, місцеві партійні і комсомольські організації. Мабуть, назріла потреба відновити республіканську премію імені Миколи Островського, присвячуючи її молодим патріотам - борцям за долю трудової людини.
Пам'ять про Миколу Островського - борця і патріота, полум'яного більшовика не підлягає забуттю.
Петро МАХНЮК
Опубліковано: 18.07.2011
